Юліан Захарієвич
видатний митець, твори якого є яскравою сторінкою архітектури Львова та його мешканців
Чи спостерігали ви, як ніжаться студенти Львівської політехніки на м'якій зеленій траві? Та така природна ідилія містить у собі таємницю. Під зеленим ворсом були поховані сотні польських солдатів. Тож молодь бавиться в ігри, обіймається, цілується, читає книги перед головним корпусом університету, де спочивали мертві тіла.
Все ж таке містичне явище проіснувало з 1918-1923 рр, коли разом із початком Першої світової, а згодом й Польсько-Української війни студентам було не до пар. В корпусах Політехніки в той час діяв військовий шпиталь, тож на кладовищі ховали польських солдатів – так званих «львівських орлят». Поруч могил навіть стояла невеличка дерев'яна капличка. Та вже з 1923 року від загиблих не залишилося і сліду, так як усі могили були ексгумовані та перенесені на цвинтар Орлят на Личаківському кладовищі. На місці каплички поставили пам'ятник Орлятам, який вже під час Другої світової війни був частково поруйнований і остаточно розібраний в 50-х рр.
Та не лише кладовищем може зацікавити Політехніка. Університет має значно більше світлого та прекрасного у своїй історії. Зокрема, будівля Львівської політехніки народилася завдяки Юліану Захарієвичу.
Архівне фото
Все розпочалося у 1873 році, коли молодий та талановитий архітектор створив проект будівлі нового корпусу технічного університету у Львові. Його затвердили. Тоді, за планом мали виконати триповерховий головний корпус та будинок хімічної лабораторії. На втілення проекту у будівельників пішло три роки. У 1877 р. завершилось спорудження будівлі Львівської політехніки, – першої львівської реалізації його проекту , де він запроектував і оформлення інтер'єрів головного корпусу. Саме з цієї споруди розпочалася кар'єра професора вже як основоположника львівської архітектурної школи. Відзначивши внесок Ю. Захарієвича у будівництво, колегія професорів обирає його ректором Політехнічної школи.
Актова зала
Це одне з найгарніших приміщень політехніки. Висота зали дорівнює двом поверхам, по ширині займає весь центральний ризаліт будинку
Зал на другому поверсі, оздоблений подвійними тричетвертевими колонами коринфського ордеру, каріатидами та кесонною стелею та фризом, оздобленим циклом з 11 картин, виконаних художниками Л. Деляво, В. Тетрамаєром, В. Лодзинським К. Желяховським, С. Стажинським та іншими за ескізами Яна Матейка. За задумкою художника, вони мають символізувати те, як основи духовного та технічного прогресу можуть призвести як до цілковитого щастя на Землі, так і до загибелі суспільства. Зважаючи на символічність полотен, польський мистецтвознавець М. Гошковський, ще за життя Матейка, написав до кожного з них пояснення.
На початках актову залу називали на італійський манер «ауля». Зала призначалася для проведення Великого сейму Львівської політехніки. На засіданні професура не сиділа, а стояла. Тут висіли портрети всіх ректорів Університету.
Цікаві неоготичні експерименти майстра втілилися у віллі художника Яна Стики, що було рідкісним явищем у житловому будівництві того часу
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського
Цей червоний будинок у Львові знають, здебільшого, художники та мистецтвознавці, а решта львів'ян не дуже. Історія споруди розпочалася у 1890 році за проектом Ю. Захарієвича на замовлення польського художника Яна Стики. Будівельні роботи виконувала архітектурна фірма Івана Левинського.
Для львівських старожилів даний будинок тривалий час був відомий як вілла Стики. Від прізвища свого першого господаря, яким був польський митець Ян Стика. В помешканні митця було передбачено окреме місце для майстерні з відповідним освітленням, адже це було дуже важливо. Не знати з яких саме причин Ян Стика не прожив у цьому будинку решту свого життя, але у 1907 році він продав цей будинок сусідові. Одним з його сусідів був Митрополит Андрей Шептицький, тодішній глава УГКЦ, оскільки будинок, в якому мешкав Ян Стика знаходиться через дорогу від Святоюрського храмового комплексу.
Олександр Шейко
молодший працівник художньо-меморіального музею О. Новаківського
Згодом, після смерті Олекси Новаківського помешкання займали різні особи. Одним із мешканців певний час був відомий музеєзнавець, галицький публіцист, громадський діяч Євген-Юлій Пеленський. В роках німецької окупації, тут знаходилася майстерня скульптора Нестора Киселевського, а після Другої світової війни, тут тривалий час працював інший відомий львівський скульптор Іван Севера. Однак найбільш такі драматичні зміни сталися з цією спорудою з приходом радянської влади. В 40-х роках, колишню віллу було націоналізовано і перетворено на гуртожиток, що мало свої наслідки, по-перше, для внутрішнього інтер'єру, нічого автентичного не збереглося. Про інтер'єр можна дізнатися тільки із чорно-білих світлин 20-30-х років.
Якщо подивитися з дистанції, то будівля нагадує форму корабля.
Неороманський стиль був поширений у сакральній архітектурі того часу і асоціювався з часами заснування монастирських орденів, свідчив про їх аскетизм і скромність. Взагалі неороманські позиції у творчості Захарієвича з кінця 70-х років посилюються. Ці тенденції знайшли відображення у будівлі монастиря і костелу Францисканок.
Храм святого Іоана Золотоустого
колишня будівля костелу Найсвятішого Серця Ісусового і монастиря францисканок
Жіночий монастир францисканок у м. Ґнєзно був скасований у 1873 році. Тому у 1874 році черниці переїхали до Львова, де знайшли тимчасовий притулок.
Мало кому відомо, що костел був збудований у комплексі з жіночим монастирем сестер-францисканок, а засновницею і першою настоятелькою була сестра Марія (Людвіка Моравська), яка активно працювала над ідеєю будівництва храму і монастиря. Ділянка під монастир була куплена на вулиці Курковій (нині Лисенка, 43). В той час на ній розташовувались городи. У 1877 р. орден викупив її у М. Ротмана, а Юліан Захарієвич запропонував та безкоштовно виконав проект. Керував будовою архітектор Юзеф-Каетан Яновський. Кам'яні деталі проектував Леонард Марконі, столярні – виконували майстерні братів Вчеляків та Францішека Тенеровича. Будівля монастиря і храму виконана з червоної нетинькованої цегли.
Архівне фото
Наприкінці 1939 р. частина приміщень була зайнята під архів. У 1946 р. черниці францисканки виїхали до Польщі. А після закінчення Другої світової війни тут розмістили 7-ме відділення інфекційної клінічної лікарні. І лише у 1991 р. костел і ліве крило монастиря були передані Українській Православній Церкві, де наступного року відбулося освячення Храму як церкви Святителя Іоана Золотоустого
Юліан Захарієвич поєднував в своїх проектах форми неоренесансу та сучасного раціоналізму, по своєму інтерпретував історизм і любив романтичні елементи в декорі фасадів.
Роботи архітектора у Львові
проекти корпусів Львівської політехніки (головний корпус, хімічний корпус)
Галицька ощадна каса (1888-1891), де нині розмістився Музей етнографії та художнього промислу (проспект Свободи, 15), яка стала останньою великою і успішною роботою архітектора
майстерня-особняк художника Яна Стики (1889-1890), де нині музей О. Новаківського (вулиця Листопадового чину, 11)
костел і монастир сестер францисканок (1876-1888, вулиця Лисенка, 43)
власний будинок у стилі неоренесансу на вулиці Каменярів, 9 та низка вілл і особняків для діячів науки та культури у львівському районі Кастелівка
В історію Юліан Захарієвич увійшов, як архітектор та основоположник львівської архітектурної школи. Його поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. На його могилі надгробок, який він за кільканадцять років до смерті сам спроектував з пісковика у стилі неоренесансу.
